Сьогодні я читав повідомлення від однієї жінки (вона написала у Telegram), від якого стискається горло і німіють пальці. Вона описує чоловіка. Він був «своїм». Людиною, яка щиро раділа своєму маленькому племіннику, гралася з ним, гуляла і мала той власний світлий світ, заради якого хотілося повертатися додому. А потім був фронт. Завдання. Приліт КАБа. Шість хлопців. І жодного тіла, яке можна було б бодай обійняти востаннє чи по-людськи поховати. Територію зайняв ворог.
І тепер ця жінка сидить у порожнечі і гризе себе єдиним питанням, від якого щодня божеволіють тисячі українців: «А якби він попросив — чи встигла б я допомогти?»
Як практикуючий психотерапевт, я бачу цей сценарій майже на кожній другій консультації. І я хочу пояснити вам два страшних психологічних механізми, які зараз знищують нас ізсередини.
Перший — це пастка гіперавтономності.
Чому військовий не написав чи не проговорив «допоможіть»? Чому не сказав «нам треба»? У стані надскладного стресу та війни у відповідальних людей вмикається підсвідомий захист: «Я мушу впоратися сам, я не маю права бути тягарем». Для людини на нулі прохання про допомогу часто сприймається як власна слабкість або як загроза для спокою рідних. Вони мовчать не тому, що їм усього вистачає. Вони мовчать, бо захищають нас від свого болю та нестачі.
Другий механізм — це ілюзія контролю та провина вцілілого. Коли відбувається непоправна трагедія, наш мозок не здатний витримати абсолютне безсилля. Йому страшно визнати, що ми були безпорадні проти смертоносного заліза чи ворожого авіаудару. І тоді мозок підсовує нам підступну самообманку — провину. Вона шепоче: «Це ти не здогадався, це ти не дотиснув, це ти не встиг». Провина створює хибне відчуття, ніби ми мали контроль над ситуацією і могли все змінити. Це захисна реакція психіки, яка перетворюється на пекло для того, хто вижив.
Якщо ви бачите військового, який мовчить, чи бачите збір — не чекайте особистого благання. Сильні люди не вміють просити. Вони просто мовчки тримають землю і небо, поки є сили.
Я часто бачу цей зламаний погляд у себе на консультаціях. Людина сідає, вмикає камеру, стискає кулаки так, що біліють суглоби, і шепоче: «Тарасе Сергійовичу, я ж мала здогадатися...». І щоразу я нагадую: ваш біль свідчить про вашу величезну любов, але ваша провина — це лише спроба мозку знайти логіку там, де панує жорстокий хаос війни. Ви мали право не знати. Ви не винні в тому, що ворог вбиває.
Чи ловили ви себе колись на цій пекельній думці «А якби я тоді...» після важкої втрати чи розриву?
Чи легко вам особисто просити про допомогу, коли ви відчуваєте, що вже не стягуєте навантаження?
Як ви дієте, коли бачите, що близкька людина мовчки тягне все на собі й відмовляється від підтримки?
Що допомагає вашій психіці витримувати відчуття повного безсилля перед подіями, які ви не в змозі змінити?
Чи був у вашому житті випадок, коли ваша несподівана допомога чи закритий збір врятували комусь життя або дарували надію?
Шевченко Тарас Сергійович
психотерапевт
+380976064330
Viber WhatsApp
Telegram @coachpsy1
#психологіявійна #провинавцілілого #тарасшевченкопсихолог #підтримказсу #психотерапіяонлайн