Маю цікавий кейс - далі все зрозумієте. Я дивлюся на історію пані Алли, і в мене холоне всередині. За короткий період часу стільки похоронів, що їх вистачило б на кілька поколінь цілого роду, а потім — діагноз її сина і лікарняне пекло, де за твоїми плечима стоїть не допомога, а суцільна халатність медичної системи. І тепер вона сидить у тиші і прораховує сценарії нових похоронів, звинувачуючи себе в божевіллі. Ні, Алло, ви не здуріли. Ви просто живі. І ваш виснажений мозок робить єдине, що вміє в умовах хронічного жаху, — заздалегідь готує вас до удару, щоб уникнути сюрпризів. Це називається упереджувальним горем і катастрофізацією. Коли смерть стукала у двері занадто часто, психіка вирішує, що безпечніше постійно жити на цвинтарі у своїй голові, ніж знову відчути раптовість втрати. Вона заздалегідь «прокручує» найгірше, сподіваючись, що якщо станеться катастрофа, то вас уже не зможе так боляче вдарити, бо ви ж «вже все бачили».
Але тут є пастка. Цей внутрішній симулятор майбутніх похоронів висмоктує останні краплі життєвої сили, які зараз потрібні і вам, і синові. Ваша втома — це не слабкість, це наслідок того, що ваша нервова система працює на десятикратному перевантаженні вже кілька років поспіль. І до цього додається лють на лікарів, безпорадність перед системою і страх за власну кукуху. Знаєте чому ви мовчите у кабінетах замість того, щоб іти до завідувача? Тому що ресурс гніву вже вичерпано. Залишився лише страх і виживання.
Але давайте домовимося про одне прямо зараз. Ваша психіка тримається на останніх сухожиллях, але ви ще тут. Ви дихаєте. Ваш син бореться, і поруч є донька-медик, яка вчасно врятувала брата від лікарської дурості. Ви не самотні, хоч світ навколо здається суцільною випаленою землею. Дозвольте собі не хоронити живих. Щоранку, коли в голові знову з'являється чорна картинка майбутнього, говоріть собі: «Стоп. Це не реальність, це мій переляканий мозок намагається захистити мене від невизначеності».
Залишитися у здоровому глузді після такого багажу — це вже подвиг. Але тягти його далі самотужки просто неможливо, ви надто довго були і залізним солдатом, і похоронним агентом, і тривожною мамою. Нам усім іноді потрібен хтось, хто просто візьме за руку і скаже: «Ви вже все зробили. А тепер давай подихаємо».
А як ви справляєтеся з нестерпним очікуванням поганих новин?
Чи ловили ви себе на тому, що заздалегідь готуєтеся до найгіршого, аби не було так боляче?
Як ви знаходите сили не зненавидіти лікарів, від яких залежить життя ваших рідних?
Що допомагає вам не втратити глузд, коли здається, що світ навколо руйнується?
Чекатиму на консультації.
Шевченко Тарас Сергійович
психолог, психотерапевт
+380976064330
Viber WhatsApp
Telegram @coachpsy1
#ТарасШевченко_психолог #психологія #втрата #онкобудні #життєвісили