Людмила розказала жорсткий, але неймовірно щирий крик душі. Вона пройшла пекло на власній шкірі: пив батько, пив перший чоловік, а другий працював у реабілітаційному центрі і витяг із того світу двох своїх братів. У її словах немає жалісних соплів. Вона чесно каже: залежність — це отруєння, яке спершу треба вимивати з тіла крапельницями, а вже потім вичищати з мізків із психологом. І поки людина отруєна, чекати від неї усвідомленого «я хочу кинути» — це все одно, що чекати від зламаної ноги перемоги в марафоні.
Але найбільше мене зачепило саме її спостереження про «силу волі».
Це ж геніальний парадокс, який я як психотерапевт бачу часто!
Дивіться, як це працює. Коли у залежного починається абстиненція (те саме «труби горять»), в організмі вмикається давній, як світ, інстинкт виживання. Мозок сприймає відсутність речовини як смертельну загрозу — наче людина тоне або опинилася без кисню. У цей момент виділяється така кінська доза дофаміну й адреналіну, що будь-який алкоголік стає супергероєм із коміксів. Він знайде гроші під землею, добіжить на другий кінець міста в 30-градусний мороз у літніх шльопанцях і проявить таку цілеспрямованість, якій заздрять усі. Сила волі? Та там залізобетонна мотивація!
А чому ж ця «сила волі» зникає, коли пропонують рехаб чи терапію?
Тому що напружитися заради пляшки — це отримати швидке і гарантоване полегшення тут і зараз. А піти в лікування — це добровільно піти у важку, довгу, страшну ломку і зустріч із власним болем, від якого людина і тікала в алкоголь. Мозок залежного обирає найкоротший шлях до виживання. Це не відсутність волі, це зламаний навігатор у голові.
І тут на сцену виходять родичі. Людмила абсолютно права: той, хто тихо підсовує купюру «на опохміл», щоб бідненький не страждав — грає у відомий психологічний балет під назвою «трикутник Карпмана». Рятувальник стає Жертвою, Жертва — Тираном, і всі бігають по колу роками. Рятувати зручно, бо ти почуваєшся святим. Страждати зручно, бо з тебе нема чого спитати.
Але затишне страждання на дивані ще нікого не вилікувало.
Життя занадто коротке, щоб витрачати його на обслуговування чужого самознищення або на власну безпорадність. Залежність — це важка хвороба, але вона лікується. Не молитвами і не ультиматумами за сімейним столом, а чіткими кроками: детокс, психотерапія, зміна поведінкових шаблонів.
Якщо ви відчуваєте, що втомилися бути «рятувальником» або самі заплуталися в запереченні — це не соромно. Соромно діяти по-старому і чекати нового результату.
А як у вас із цим досвідом?
Чи доводилося вам бачити таку «суперсилу» у залежних людей, коли їм дуже щось потрібно?
Як ви вважаєте: чи можна врятувати людину проти її бажання, якщо спочатку просто силою забрати в рехаб?
Чи впізнали ви серед своїх знайомих тих самих «золотих» співзалежних рятувальників?
Що для вас особисто є тією межею, після якої треба припинити співчувати й почати жорстко діяти?
Чекаю вас на консультації.
Шевченко Тарас Сергійович
психолог, психотерапевт
+380976064330
Viber WhatsApp
Telegram @coachpsy1
#психотерапія #залежність #співзалежність #трикутниккарпмана #тарасшевченкопсихолог